Дощовий світанок наступного дня застав Клая, Алісу і Тома в коморі біля покинутої конеферми у Норт-Редінґу. Вони спостерігали з дверей, як почали з’являтися перші групи божевільних, що прямували зграєю на південний захід у напрямку Вілмінґтона, пересуваючись трасою-62. Їхній одяг виглядав однаково вологим і пошарпаним. Деякі були без взуття. Опівдні їх уже не було. Десь о четвертій, коли сонце пробилося крізь хмари, спустивши на землю свої довгі промені-спиці, вони натовпом почали повертатися назад — туди, звідки прийшли вранці. Багато хто жував на ходу. Дехто допомагав тим, що ледве переступали ногами. Може, вбивства сьогодні й мали місце, але Клай, Том і Аліса цього не бачили.
Мабуть, із півдюжини психів тягнули за собою великі предмети, які видалися Клаєві знайомими — один із них Аліса знайшла у гостьовій спальні Тома. Тоді всі троє стояли навколо нього, боячись увімкнути.
— Клаю? — озвалася Аліса. — Чому дехто з них несе стереосистеми?
— Не знаю, — відповів він.
— Мені це не до вподоби, — сказав Том. — Мені не подобається поведінка натовпу, не подобається, що вони допомагають одне одному, і мені зовсім не подобається бачити їх із цими великими портативними аудіосистемами.
— Таких лише кілька... — почав Клай.
— Подивись-но на ту, он там, — перебив його Том, показуючи на жінку середнього віку, яка шкандибала трасою-62, притискаючи до грудей магнітолу завбільшки з пуфик для вітальні. Вона обіймала її, наче малу дитину, яку зморив сон. Шнур живлення, що мусив зберігатися у маленькому відділенні з тильного боку стереосистеми, розмотався і тягнувся за жінкою по дорозі. — Чи ти бачив, щоби хтось із них ніс лампи чи тостери, правда? А що, як вони запрограмовані налаштувати радіоприймачі з живленням від батарей, увімкнути їх і почати трансляцію тієї чортівні: звуку, імпульсу чи повідомлення, що діє на підсвідомість, хай-там-що-воно-є? Що, як вони хочуть добратися до тих, хто вислизнув першого разу?
Вони. Завжди популярне параноїдальне вони. Аліса дістала звідкись свою маленьку кросівку і стискала її в руці, але коли заговорила, то голос звучав досить спокійно.
— Не думаю, що ти вгадав, — сказала вона.
— Чому ні? — здивувався Том.
Вона похитала головою.
— Не можу сказати. Просто таке відчуття: щось не так.
— Жіноча інтуїція? — Він посміхався, але не глузливо.
— Усе може бути, — відповіла вона, — але, як на мене, то очевидно одне.
— Що саме, Алісо? — запитав Клай. Він трохи уявляв, що вона хоче сказати, і мав рацію.
— Вони стають розумнішими. Не самі по собі, а тому, що мислять разом. Може, це звучить дико, але, по-моєму, це більше схоже на правду, ніж те, що вони роблять великі запаси радіоприймачів на батарейках, аби пошкодити наші мізки і перетворити нашу країну на божевільню.
— Телепатичне групове мислення, — сказав Том і почав думати-гадати. Аліса спостерігала за ним. Клай, вже остаточно вирішивши, що вона має рацію, визирав з дверей комори і спостерігав за заходом сонця. Він думав про те, що їм не завадило б зупинитися десь і взяти атлас доріг.
Том кивав головою.
— Чом би й ні? Врешті-решт, можливо, саме цим і спричинене збирання у зграї: телепатичним груповим мисленням.
— Ти справді так думаєш чи просто хочеш, щоб я...
— Авжеж, — перебив він. Простягнувши руку, він торкнувся її руки, що зараз швидко стискала маленьку кросівку. — Справді-справді. Може, облишиш цю штуку?
У відповідь вона моментально ніяково посміхнулася. Побачивши це, Клай знову подумав, яка вона вродлива, по-справжньому вродлива. І так близько до зриву.
— Сіно наче м’яке, а я втомилася. Зараз ляжу і довго-довго буду рохкати.
— Відірвись на повну, — сказав Клай.
2
Клаєві наснилося, що вони з Шарон та Крихіткою Джонні влаштували пікнік на задньому дворі свого будиночка у Кент-Понді. Шарон розстелила на траві ковдру навахо. Вони ласували бутербродами та чаєм із льодом. Раптом надворі потемніло. Шарон показала на щось за плечем Клая і сказала: «Дивись! Телепати!» Але коли він обернувся, то побачив тільки зграю ворон, і одна з них була така велика, що повністю заступила собою сонце. Потім почулися дзвоники. Музика була схожа на пісню з «Вулиці Сезам», яка грала у фургоні Містера Софті, але він знав, що це мелодія дзвінка, і перелякався уві сні. Він повернувся, а Крихітки Джонні немає. Коли він запитав у Шарон, де він — нажаханий, уже знаючи відповідь, — вона сказала, що Джонні поліз під ковдру, щоб відповісти на дзвінок по мобільному. Під ковдрою вгадувалося щось опукле. Клай пірнув під неї, у п’янкий солодкий запах сіна, кричачи, щоб Джонні не знімав трубки, не відповідав. Він простягнув руки, але замість сина намацав тільки холодний скляний шар: прес-пап’є, яке він купив у «Маленьких скарбах», із сірим серпанком пуху кульбаби, захованим глибоко усередині і мерехтливим, ніби імла в кишені.
Клай прокинувся від того, що Том тряс його за плече. Вже по дев’ятій, сказав Том, місяць зійшов високо, і якщо вони хочуть ще трохи пройти, то треба вирушати. Клай ще ніколи так не радів від того, що прокинувся. Взагалі, він надавав перевагу снам про палатку для гри в бінґо.
Аліса дивилася на нього якось дивно.
— Що? — запитав Клай, перевіряючи, чи поставлений автомат на запобіжник — поступово це ставало його другою натурою.
— Ти розмовляв уві сні. Казав: «Не відповідай, не відповідай».
— Нікому не слід було відповідати, — сказав Клай. — Нам усім було б від цього краще.
— Ох, а хто ж втримається, щоб не відповісти, коли дзвонить телефон? — запитав Том. — І ти у грі.
— Так казав довбаний Заратустра, — промовив Клай. Аліса сміялася до сліз.
3
У супроводі місяця, який то викочувався з-за хмар, то закочувався, — як ілюстрація до роману маленького хлопчика про піратів і сховані скарби, подумав Клай — вони залишили конеферму позаду і продовжили свій похід на північ. Тієї ночі вони почали зустрічати подібних до себе людей.
Бо тепер наш час — ніч, подумав Клай, перекладаючи автомат з однієї руки в другу. З повним магазином він був у біса важким. Мобілоїдам належить день; пора, коли з’являються зорі, наша. Ми мов вампіри. Вигнанці дня. Зблизька ми впізнаємо одне одного, бо ще вміємо розмовляти; варто відійти трохи далі — і ми напевне можемо відрізнити своїх за рюкзаками на спинах і зброєю, яку все частіше бачимо в руках у людей; але здалеку єдине, що надає певності, — це хисткий промінь ліхтарика. Три дні тому ми не тільки царювали на землі — ми несли у собі провину за те, що вижили і витіснили всі інші види на шляху до нірвани погодинних новин на кабельному телебаченні та попкорну з мікрохвилівки. Тепер ми Люди з Ліхтариками.
Він подивився на Тома.
— Куди вони зникають? Куди йдуть психи після заходу сонця?
Том поглянув на нього.
— На Північний полюс. Усі ельфи вимерли від оленячого сказу, а ці хлопці і дівчата там допомагають, поки не з’явиться новий виводок.
— Господи, — сказав Клай, — невже сьогодні ввечері хтось встав не на ту ногу?
Але Том не посміхнувся.
— Я думаю про свого кота, — сказав він. — Чи з ним усе гаразд. Не сумніваюся, що ти вважаєш це дурістю.
— Ні, — відповів йому Клай, хоча, маючи сина і дружину, за яких хвилювався, й справді трохи так вважав.
4
У книжковій крамниці глухого містечка Балардвейл їм вдалося розжитися атласом доріг. Зараз вони прямували на північ і дуже тішилися з того, що вирішили триматися більш-менш пасторального клину, який утворювали траси 93 та 95. Інші подорожні, яких вони зустріли, — основна їх маса рухалася на захід, віддаляючись від траси-95, — розповіли їм про жахливі транспортні «пробки» та страшенні звалища розбитих машин. Один із небагатьох подорожніх, що йшли на схід, сказав, що біля виїзду з траси-93 у Вейкфілді розбилася автоцистерна. Виникла пожежа, спричинивши низку вибухів на милю: згоріли дощенту всі машини, що їхали на північ. Сморід, сказав він, стояв такий, «наче у пеклі рибу смажать».
Втомлено бредучи околицями Ендовера, вони зустріли інших Людей з Ліхтариками, які вперто поширювали чутки, що тепер передавалися з уст в уста майже як факт: кордон Нью-Гемпширу закритий. Поліція штату Нью-Гемпшир та її помічники спочатку стріляли, а потім ставили питання. Їм було однаково, божевільний ти чи здоровий.
— Це просто новий варіант довбаного девізу, який вічно був на їхніх клятих жетонах, — сказав літній чоловік із злобним обличчям, що якийсь час ішов з ними разом. Поверх дорогого пальта на його спині був маленький рюкзак, а в руках — довгий ліхтарик. Із кишені пальта стирчала рукоятка пістолета. — Якщо ви мешканці Нью-Гемпширу, живіть спокійно. Якщо ви хочете прийти до Нью-Гемпширу, то можете здохнути на фіг.
— У це якось... просто важко повірити, — сказала Аліса.
— Вірте у що хочете, дівчино, — відповів їхній тимчасовий супутник. — Я зустрічав кількох людей, що, як і ви, намагалися пробратися на північ, але вони швиденько повернули на південь, коли побачили, як кількох чоловік застрелили, коли ті намагалися перейти кордон Нью-Гемпширу на північ від Данстейбла.
— Коли? — запитав Клай.
— Минулої ночі.
Маючи у своєму арсеналі ще кілька питань, Клай натомість прикусив язика. У Ендовері чоловік із сердитим обличчям та основна частина людей, які були їхніми попутниками на забитій машинами (але відкритій для проходу) дорозі, повернули на трасу-133, у напрямку Ловела і західних пунктів. Клай, Том і Аліса залишилися на головній вулиці Ендовера, — порожній, за винятком кількох мародерів, що водили ліхтариками. Їм треба було приймати якесь рішення.
— Ти віриш у це? — запитав Клай у Аліси.
— Ні, — сказала вона і подивилася на Тома.
Том похитав головою.
— Я теж. Як на мене, то в розповіді того хлопця було щось від алігаторів з каналізації.
Аліса кивала головою.
— Новини більше не передаються так швидко. Без телефонів це неможливо.
— Еге ж, — підтвердив Том. — Це якийсь міський міф наступного покоління. Але ж ми говоримо про те, що один мій друг любить називати Нью-Хом’яком. Саме тому я думаю, що нам слід перейти кордон у якомога непомітнішому місці.
— Схоже на план, — сказала Аліса, і після цього вони знову рушили, користуючись тротуаром, поки були в місті і поки він був під ногами.
5
На околицях Ендовера із розбитої вітрини супермаркету «Ай-Джі-Ей» вийшов чоловік із парою ліхтариків, прив’язаних на кшталт збруї — біля скроні по обидва боки. Він привітно помахав рукою і попрямував до них, оминаючи безладно покидані магазинні візки й на ходу вкидаючи консерви у сумку, схожу на сумку листоноші. Біля перевернутого на бік пікапа він зупинився, представився як пан Роско Гендт з Метуена і запитав, куди вони прямують. У відповідь на слова Клая про Мен він тільки похитав головою.
— Кордон Нью-Гемпширу закритий. Менш ніж півгодини тому я зустрів кількох людей, яких завернули назад. Вони сказали, що поліція намагається відрізнити таких людей, як ми, від психів, але робить це не надто охоче.
— Ті двоє бачили все на власні очі? — запитав Том.
Роско Гендт подивився на Тома, ніби на божевільного.
— Треба довіряти словам інших людей, чоловіче, — відрізав він. — Тобто ти ж не можеш зателефонувати комусь і попросити підтвердження, чи не так? — Він замовк. — У Салемі та Нашуа спалюють трупи, ось що мені сказали ті люди. Смердить, наче смажать свиню. Про це вони мені теж сказали. Я зібрав групу з п’яти чоловік, поведу їх на захід. Ми хочемо пройти кілька миль до сходу сонця. Шлях на захід вільний.
— Невже про це теж ходять чутки? — запитав Клай.
Гендт подивився на нього з легким презирством.
— Так, про це говорять. А мудрій голові досить і двох слів, бувало, казала моя мати. Якщо ви справді збираєтеся йти на північ, вам обов’язково треба потрапити до кордону серед ночі. Психи не виходять після настання темряви.
— Знаємо, — промовив Том.
Чоловік із прикріпленими ліхтариками проігнорував слова Тома і продовжував розмову з Клаєм, бо саме його визначив як лідера трійці.
— І у них немає ліхтариків. Водіть ліхтариками туди-сюди. Розмовляйте. Кричіть. Цього вони так само не роблять. Сумніваюся, що вас пропустять через кордон, але якщо пощастить, то хоча б не застрелять.
— Вони стають розумнішими, — сказала Аліса. — Ви ж знаєте це, пане Гендт?
Гендт пирхнув.
— Вони ходять пачками і більше не вбивають одне одного. Не знаю, чи це робить їх розумнішими, чи ні. Але вони досі вбивають нас, ось що я знаю.
Мабуть, Гендт побачив сумнів на обличчі Клая, бо посміхнувся. І ліхтарики перетворили цю посмішку на неприємну гримасу.
— Сьогодні вранці я бачив, як вони впіймали якусь жінку, — сказав він. — На власні очі, вірите?
Клай кивнув.
— Вірю.
— Здається, я знаю, чому вона опинилася на вулиці. Це було у Топсфілді, приблизно за десять миль на схід звідси. Я і мої люди, ми були у Мотелі-6. Вона йшла тим шляхом. Навіть не йшла. Поспішала. Майже бігла. Озираючись через плече. Я побачив її, бо не міг заснути. — Він похитав головою. — Звикати спати вдень — це западло.
Клай хотів було сказати Гендтові, що їм усім доведеться звикати до цього, але передумав. Бо побачив, що Аліса знову тримає свій талісман. Він не хотів, аби Аліса це чула, і водночас розумів, що не в змозі приховати це від неї. Частково тому, що ця інформація була необхідна для виживання (він був майже переконаний, що, на відміну від чуток про кордон штату Нью-Гемпшир, ця інформація достовірна), частково тому, що деякий час світ кишітиме такими історіями. І якщо почути значну кількість таких історій, то за допомогою деяких із них можна створити певну схему.
— Може, вона просто шукала краще місце, де можна було б зупинитися, розумієте? Не більше. Побачила Мотель-6 і подумала: «Так, номер із ліжком. Прямо біля заправки «Ексон». Лише один квартал пройти». Але не встигла вона й півдороги подолати, як з-за рогу вийшла їхня компанія. Вони йшли... ви ж знаєте, як вони зараз ходять?
Роско Гендт на незгинних ногах, ніби олов’яний солдатик, попрямував до них, а його сумка листоноші хиталася туди-сюди. Мобілоїди так не ходили, але знаючи, що він хоче передати, його співрозмовники закивали головами.
— І вона... — Спершись на перевернуту вантажівку, він якусь мить тер обличчя руками. — Я хочу, щоб ви зрозуміли ось що, гаразд? Не дозволяйте себе одурити: не вводьте себе в оману, вважаючи, що вони стають нормальними тільки тому, що час від часу одному-двом із них щастить натиснути на потрібні кнопки у стереосистемі й запустити диск...
— Ви це бачили? — запитав Том. — Чули на власні вуха?
— Еге ж, двічі. Я бачив ще одного чоловіка, котрий ішов, розмахуючи цією штукою так сильно, що вона аж підлітала, але дійсно, вона грала. Тож їм подобається музика, і, авжеж, якісь шарики у них там, може, й справді починають крутитися, але саме через це вам і слід бути обережними, розумієте?
— Що сталося з жінкою? — спитала Аліса. — З тією, яку впіймали?
— Вона спробувала поводитися, як вони, — відповів Гендт. — І я подумав — стоячи біля вікна номера, який зайняв, — подумав: «Так, давай, дівчинко, може, у тебе є шанс, якщо ти трохи протримаєшся, а потім відірвешся від них і кудись сховаєшся». Бо їм не подобається заходити всередину будинків, ви це помітили?
Клай, Том і Аліса похитали головами.
Чоловік кивнув.
— Вони все-таки заходять, я сам бачив, але їм це не до вподоби.
— Як вони здогадалися, що вона не така, як вони? — знову спитала Аліса.
— Точно не знаю. Можливо, інтуїтивно відчули.
— Чи думки її прочитали, — вставив Том.
— Або не змогли прочитати, — виправила Аліса.
— Мені нічого про це не відомо, — сказав Гендт, — але я знаю, що вони розірвали її просто на вулиці. Тобто в буквальному сенсі розірвали на шматки.
— А коли це сталося? — спитав Клай. Він побачив, що Аліса ледь не зомліла, і обійняв її.
— О дев’ятій сьогодні вранці. У Топсфілді. Тож, якщо ви побачите їх компанію, що бреде дорогою з жовтої цегли* зі стереосистемою, з якої лунає «Чому ми не можемо бути друзями»... — він похмуро споглядав їх у світлі ліхтариків, прикріплених по боках його голови, — то я на вашому місці не біг би і не кричав кемо сабе**, от і все. — Він зробив паузу. — І на північ би теж не йшов. Навіть якщо вас не застрелять, ви просто змарнуєте час.
* Дорога з жовтої цегли — шлях до Смарагдового міста у романі Френка Баума «Чарівник країни Оз».
** Кемо сабе — прізвисько персонажа серіалу «Самотній рейнджер», до якого так звертається індіанець Тонто. Мовою племені Тонто ці слова означають «Вірний друг».
Але, трохи порадившись у кінці паркувального майданчика супермаркету «Ай-Джі-Ей», вони все одно пішли на північ.
***
9
Біля дороговказу з написами «НГ ТРАСА-38» і «МАНЧЕСТЕР 19 МИЛЬ» будь-яке відчуття самотності зникло так само, як і Дості-стрим-роуд. На тридцять восьмій все ще було лише декілька подорожніх, але коли за півгодини вони змінили напрям і перейшли на сто двадцять восьму — широку захаращену після автомобільних аварій дорогу, що прямувала майже точно на північ, — той їхній струмок влився у неперервний потік біженців. Здебільшого вони мандрували невеликими групками по три-чотири чоловіки. Клая дуже неприємно вразило те, що вони не проявляли цікавості ні до кого, крім самих себе.
Вони зустріли жінку, якій було десь років сорок, і чоловіка, мабуть, років на двадцять старшого за неї, котрі штовхали магазинні возики. У кожному з них — дитина. У чоловіковому возику лежав хлопчик. Возик був замалий для нього, але дитина примудрилася якось скрутитися в клубок і заснути. Коли Клай і його супутники проминали цю підозрілу сімейку, від чоловікового возика відвалилося колесо. Воно покотилося вбік, і хлопчик, на вигляд років семи, випав з возика. Том піймав його за плече і цим пом’якшив удар, але малий подряпав коліно і, ясна річ, злякався. Том поставив його на ноги, та хлопчик, побачивши незнайомця, почав вириватися і аж зайшовся плачем.
— Усе гаразд, дякую, я його тримаю, — сказав чоловік. Він узяв дитину і сів з нею на узбіччі, довго дмухав: «Фу! Фу!» (цього «фу-фу» Клай не чув відтоді, як сам був семирічним хлопчиком). Чоловік бурмотів: — Ґреґорі поцілує, і все заживе. — Він поцілував подряпину, і дитина поклала голівку йому на плече. Хлопчик засинав. Ґреґорі посміхнувся Томові та Клаю і кивнув. Було видно, що він смертельно втомився — чоловік, що минулого тижня, можливо, ще підтримував спортивну форму і займався на тренажерах, зараз був схожий на сімдесятип’ятилітнього єврея, що намагається забратися до дідька з Польщі, поки не пізно.
— У нас усе буде гаразд, — запевнив він. — Йдіть собі.
Клай розтулив було рота, щоб сказати: «Чому б нам не йти далі разом? Об’єднаймося. Що скажеш, Ґреґ»? Щось таке завжди казали герої науково-фантастичних романів, які він читав ще підлітком: Об’єднаймося.
— Ну, йдіть, чого стоїте? — втрутилася жінка, перш ніж він устиг хоч слово вимовити. Дівчинка років п’яти у її візку досі спала. Жінка прийняла оборонну позу біля візка, так, наче вона здобула на розпродажу якусь казкову річ і боялася, що Клай чи хтось із його друзів спробує її в неї забрати. — Думаєте, у нас є те, що вам потрібно?
— Наталі, припини, — промовив Ґреґорі стомленим голосом.
Але Наталі не замовкла, і Клай збагнув, що у цій маленькій сцені було таким гнітючим. Не те, що на нього — посеред глупої ночі — кричала жінка, яку виснаження та жах довели до параноїдального стану, це можна було зрозуміти і пробачити. Всередині все захололо від того, що люди просто проминали їх, розмахували ліхтариками і тихо розмовляли між собою у своїх групках, зрідка перекладаючи валізи з однієї руки в другу. Якийсь шмаркач на задрипаному мопеді маневрував між уламками та купами сміття, і люди поступалися йому дорогою, щось незадоволено бурмочучи услід. Клай подумав, що всім було б начхати, навіть якби хлопчик випав з возика і зламав собі шию замість подряпати коліно. Ніхто б не звернув уваги, якби он той кремезний чолов’яга з речовим мішком, що важко дихає, стоячи на узбіччі, звалився на землю з серцевим нападом. Ніхто б не спробував надати йому першу допомогу, і, звичайно ж, час, коли можна було набрати 911, давно б минув.
Ніхто навіть не потурбувався прокричати «Так йому, дамочко!» або «Чуваче, скажи їй, хай стулить пельку!» Вони просто йшли собі далі.
— ...діти — це все, що у нас є, і це така відповідальність, якої ми не просили, ми й про себе не можемо якось подбати, у нього кардіостимулятор, і що скажете нам робити, коли сяде бадарейка, хотіла б я знати!? А ще й ці діти! Хочете дитину? — Вона дико озирнулася навкруги. — Гей! Кому дитину?
Дівчинка заворушилася.
— Наталі, ти турбуєш Порцію, — сказав Ґреґорі.
Жінка на ім’я Наталі розреготалася.
— Стули своє хавало! Весь світ на вухах стоїть! — Люди довкола продовжували торувати Шлях Біженців. Ніхто не звернув уваги, і Клай подумав: «Ось як ми поводимося. Це природно, коли випадає дно. Коли камери не знімають, будинки не горять, і Андерсон Купер не говорить: «А на зв’язку з нами знову студія CNN в Атланті». Це природно за обставин, коли Міністерство внутрішньої безпеки розпущене з причин всезагального безуму».
— Дозвольте мені взяти хлопчика, — сказав Клай. — Я понесу його, доки ви не знайдете чогось кращого, щоб його покласти. Той візок геть ні до чого не придатний. — Він подивився на Тома. Той мовчки знизав плечима і кивнув.
— Тримайтеся від нас подалі, — сказала Наталі, і раптом в її руці з’явився пістолет. Невеликий, може, всього лише двадцять другого калібру, але навіть такий може наробити лиха, якщо куля влучить у потрібне місце.
Клай почув, як по обидва боки від нього витягають зброю, і зрозумів, що Том і Аліса спрямовують на Наталі дула пістолетів, взятих у будинку Нікерсонів. Схоже, тепер це теж було нормально.
— Заберіть пістолет, Наталі, — сказав він. — Ми вже йдемо.
— Ви сто пудів маєте рацію, чорт вас забирай, — відказала вона і поправила вільною рукою неслухняну прядку волосся, що лізла в око. Здавалося, вона не усвідомлює, що молодий чоловік і ще молодша жінка з компанії Клая тримають її на мушці. Тепер люди, що проходили повз них, все-таки звертали увагу, але єдиною їхньою реакцією було прискорення ходи, щоб трохи швидше оминути місце сутички і можливого кровопролиття.
— Ходімо, Клаю, — спокійно промовила Аліса і поклала вільну руку на його зап’ястя. — Поки когось не застрелили.
Вони знову рушили. Аліса йшла, тримаючи Клая за руку, наче він був її хлопцем. «Просто невеличка прогулянка опівночі», — подумав Клай, хоча не мав жодного уявлення, котра зараз година, і йому було байдуже. Його серце скажено калатало в грудях. Том ішов поряд із ними, але до наступного повороту просувався спиною вперед, тримаючи пістолета напоготові. Клай подумав, що Том хоче встигнути вистрілити у відповідь, якщо Наталі все ж вирішить скористатися своїм пугачем. Тому що в ці часи, коли телефони вимкнені до подальшого сповіщення, стріляти у відповідь — теж звичайна річ.
10
Перед самим світанком, йдучи трасою-102 на схід від Манчестера, вони почули музику, дуже тиху.
— Ісусе, — сказав Том, зупиняючись на ходу. — Це ж «Прогулянка слоненяти»*.
«Прогулянка слоненяти» (англ. Baby Elephant Walk) — мелодія, написана 1961 року композитором Генрі Манчині.
— А що воно таке? — зацікавлено запитала Аліса.
— Інструменталка для великого оркестру, ще того періоду, коли бензин був по двадцять п’ять центів. Лез Браун і його «Знаменитий оркестр» чи хтось на зразок нього. У моєї матері була платівка.
***
11
Музика лунала з Ґейтена, невеличкого гарного села, у якому їм порадив зупинитися Похідний Рюкзак. За гучністю вона не могла зрівнятися з концертом «AC/DC» у Бостоні, на який Клай ходив ще підлітком, — після цього у нього ще довго дзвеніло у вухах, — але все-таки була досить гучною і викликала в пам’яті літні концерти груп, які він відвідував у Саут-Бертвіку з батьками. Насправді він уявляв собі, що джерело музики неодмінно буде виявлено у ґейтенскому міському парку: буцімто якийсь літній чоловік (не мобілоїд, а одурманений лихом) забрав собі у голову зробити музичний супровід для масового переселення, поставивши щось стареньке і легке та пропускаючи цю музику через гучномовці з живленням від батарейок.
У Ґейтені справді був міський парк, але він був безлюдний, за винятком кількох людей, що у світлі ліхтариків і гасових ламп їли чи то пізню вечерю, чи то ранній сніданок. Місце, звідки линула музика, було трохи далі на північ. На той час Лоуренс Вельк поступився місцем трубачеві, який грав таку спокійну мелодію, що від неї хилило на сон.
— Це ж Вінтон Марсаліс, правда? — запитав Клай. Він сам уже дійшов висновку, що на цю ніч з них досить, бо Аліса здавалася смертельно втомленою.
— Він чи Кенні Джі, — відповів Том. — Ти ж знаєш, що сказав Кенні Джі, коли вийшов із ліфта?
— Ні, — сказав Клай, — але ти мені це скажеш, я впевнений.
— «Ого! А там ковбасить!»
— Це так смішно, що моє почуття гумору не витримало і вибухнуло, — уїдливо відзначив Клай.
— Не доганяю, — здивувалася Аліса.
— Це навіть пояснювати не варто, — відповів їй Том. — Слухайте, здається, з нас уже годі. Я зараз помру.
— І я, — закивала Аліса. — Думала, що завдяки грі у футбол я у формі, але справді втомилася.
— Еге ж, — погодився Клай. — Разом з дитиною нас уже троє.
Вони вже проминули квартал ґейтенських крамниць, і, згідно з дороговказами, Мейн-стрит — те саме, що й траса-102, — тепер стала Академічною авеню. Клая це не здивувало, бо вивіска на околицях міста стверджувала, що Ґейтен — це батьківщина історичної Академії Ґейтена, закладу, неточні чутки про який долітали до Клая. Він гадав, що це одна з тих приватних середніх шкіл Нової Англії для хлопчиків, які не можуть навчатися в Ексетері чи Мільтоні. І чекав, що вони втрьох досить скоро опиняться у володіннях королів-бюргерів, з крамницями, де продаються теплі кашне, і мережею мотелів, проте ця частина нью-гемпширської траси-102 виявилася забудованою дуже охайними будиночками. Проблема була у тому, що перед більшістю дверей стояли черевики — часом навіть по чотири пари.
Подорожні знаходили собі прихисток на наступний день, і пішохідний рух ставав менш жвавим. Біля автозаправки «Сітґо на Академічній», наблизившись до колон, обкладених булижниками, що обрамлювали під’їзну алею, вони почали наздоганяти трійцю: двох чоловіків і жінку. Усі вони вже давно досягли середнього віку. Ці троє, повільно бредучи тротуаром, обдивлялися кожний будинок, шукаючи той, перед дверима якого не буде черевиків. Жінка сильно кульгала, і один із чоловіків притримував її за талію.
Академія Ґейтена була ліворуч, і Клай збагнув, що музика (у той момент звучала монотонна переобтяжена струнними версія «Забери мене на місяць») лунала звідти. Він помітив іще дві речі. По-перше, дорожнього сміття — порваних пакетів, недоїдених овочів, обгризених кісток — тут було особливо багато, а найбільш засміченим виявився поворот на посипану гравієм під’їзну доріжку до академії. По-друге, там стояло двоє людей. Одним із них був старий сутулий чоловік, що спирався на палицю. Інший — хлопчик з акумуляторним ліхтарем, затиснутим між черевиками. На вигляд йому було років дванадцять, не більше. Він прихилився до однієї з колон і дрімав. Хлопчик був вдягнений у щось схоже на шкільну форму: сірі брюки, сірий светр, бордовий піджак із гербом.
Коли трійця, що була попереду Клая та його друзів, порівнялася з під’їзною доріжкою Академії, старий, вдягнений у твідовий піджак із латками на ліктях, звернувся до них пронизливим, «мене-почують-у-найдальшому-кутку-аудиторії» голосом.
— Здрастуйте, люди! Здрастуйте, кажу вам! Чи не зайдете до нас? Ми можемо надати вам притулок, але, що найважливіше, ми повинні...
— Ми нічого не повинні, пане, — сказала жінка. — У мене чотири мозолі, по два на кожній ступні, вони лопнули, і я ледве йду.
— Але ж тут багато місця... — почав старий. Чоловік, що підтримував жінку, певне, зиркнув на нього з такою неприязню, що старий замовк. Трійця проминула під’їзну доріжку, колони і вивіску на старомодних залізних гачках у формі літери «S». На вивісці був напис «АКАДЕМІЯ ҐЕЙТЕНА ЗАСНОВАНА 1846» і «Юний розум — світоч у темряві».
Старий знову згорбився над своєю палицею, але потім побачив Клая, Тома та Алісу, які наближалися, й ще раз розправив плечі. Здавалося, що він от-от покличе їх, але потім, очевидно, передумав, бо вирішив, що його викладацький метод не спрацьовує. Замість цього він ткнув свого напарника у ребра кінчиком палиці. Хлопчик розпрямився з диким виразом на обличчі, а за їхніми спинами, там, де в темряві бовваніли цегляні будівлі, розташовані на схилі пологого пагорба, «Забери мене на місяць» змінилася таким само млявим виконанням композиції, яка колись, можливо, називалася «Я тебе забуду».
— Джордане! — наказав старий. — Твоя черга! Запроси їх!
Хлопчик на ймення Джордан здригнувся, блимнув очима на старого, тоді перевів похмурий недовірливий погляд на трійцю нових незнайомців, що наближалися. Клаєві згадалися Шалений Заєць й Сонько з «Аліси у країні чудес». Може, й дарма — швидше за все, що дарма, — але він був дуже втомлений.
— Та ці такі самі, сер, — сказав хлопчик. — Вони не зайдуть. І ніхто не зайде. Ми спробуємо знову завтра вночі. Я хочу спати.
І тут Клай зрозумів, що, незважаючи на втому, вони з’ясують, що потрібно старому... тобто якщо Том і Аліса категорично не відмовляться. Частково через те, що супутник старого нагадав йому Джонні, так, але переважно тому, що малий вже зневірився і твердо вирішив, що нізвідки чекати допомоги у цьому не-надто-прекрасному новому світі — він і той, кого він називав сером, були самі по собі, тому що тепер це було нормально. Тільки якщо це правда, то невдовзі могло виявитися, що не залишилося нічого вартого порятунку.
— Давай, — заохотив його старий. Він знову штрикнув Джордана кінчиком палиці, але не сильно. Не боляче. — Скажи їм, що ми можемо надати їм притулок, у нас багато місця, та спочатку вони мусять дещо побачити. Комусь треба це побачити. Якщо вони теж відмовляться, тоді на сьогодні буде все.
— Добре, сер.
Старий посміхнувся, оголивши повний рот здоровенних, як у коня, зубів.
— Дякую, Джордане.
Не виявляючи жодного ентузіазму, хлопчик поплентався до них, запорошені черевики човгали по землі, а сорочка стирчала з-під светра. В одній руці він тримав ліхтаря, що тихенько шипів. Під очима у дитини від недосипання були темні кола, а волосся давно треба було вимити.
— Томе? — мовив Клай.
— Побачимо, що йому потрібно, — вирішив Том, — бо я так розумію, це потрібно насамперед тобі, але...
— Панове? Перепрошую, панове?
— Секундочку, — сказав Том хлопцеві й знову повернувся до Клая. Його обличчя спохмурніло. — Але за годину почне світати. Може, навіть раніше. Тож краще було б, аби слова старого виявилися правдою щодо місця, де ми можемо зупинитися.
— О, так, сер! — втрутився Джордан. У хлопчика був такий вигляд, ніби він не хоче ні на що сподіватися і нічого не може з собою вдіяти. — Повно місця. Сотні спалень, не кажучи вже про Читем-лодж. Минулого року там зупинявся Тобіас Вольф. Він читав лекцію за своєю книжкою «Стара школа».
— Я читала, — вражено сказала Аліса.
— Хлопці, у яких не було мобільних, усі повтікали. А ті, у кого були...
— Ми знаємо, що з ними сталося, — сказала Аліса.
— Я стипендіат. Жив у Головеї. У мене не було мобільного. Коли мені треба було подзвонити додому, то доводилося просити у старости, і всі хлопці кепкували з мене.
— Схоже, ти, Джордане, став тим, хто сміється останнім, — сказав Том.
— Так, сер, — відповів він шанобливо, але у світлі ліхтаря, що шипів, Клай не помітив, щоб він сказав це зі сміхом, а відчув тільки скорботу та втому. — Чи не були б ви такі ласкаві підійти й познайомитися з Директором?
І незважаючи на те, що він сам, безперечно, був страшенно втомлений, Том відповів з абсолютною ввічливістю, наче вони стояли на сонячній веранді — наприклад, на організованому батьківським комітетом чаюванні, а не на засміченому узбіччі Академічної авеню о чверть на п’яту ранку.
— Ми зробимо це із задоволенням, Джордане.
12
— Переговірні пристрої диявола — ось як я їх називав, — сказав Чарльз Ардай, який двадцять п’ять років був деканом факультету англійської мови в Академії Ґейтена й на час Імпульсу виконував обов’язки директора академії. Зараз він навдивовижу спритно долав підйом, шкандибав, спираючись на палицю, та тримався тротуару, щоб не вступити в річку помиїв, які вкривали під’їзну алею до академії. Джордан сторожко йшов за ним, а трійця позаду. Джордан нервував, що старий може втратити рівновагу. Клай побоювався, що у чоловіка станеться серцевий напад, бо той водночас говорив і видирався на схил, хай навіть на такий пологий.
— Звісно, я говорив це несерйозно — то був жарт, розіграш, комічне перебільшення. Та насправді мені ніколи не подобалися ці штуки, особливо в академічному середовищі. Я міг би заборонити їх використання у школі, але, ясна річ, мене ніхто б не слухав. Це все одно що приймати закони, які забороняють приплив, чи не так? — Він кілька разів важко видихнув. — Мій брат подарував мені мобільного на шістдесятип’ятиліття. Я його розрядив... — Видих, вдих. — І більше ніколи не заряджав. Вони випромінюють радіацію, ви це знаєте? Так, крихітними дозами, але все ж таки... джерело радіації так близько від голови людини... від мозку...
— Сер, вам варто почекати, поки ми доберемося до Тонні, — сказав Джордан. Він підхопив Ардая, коли палиця ковзнулась на гнилому недогризку фрукта і Директор на якусь мить під небезпечним кутом накренився на лівий борт.
— Мабуть, так буде краще, — підтримав хлопчика Клай.
— Так, — погодився Директор. — Тільки... я ніколи не довіряв їм, ось що я хочу сказати. До свого комп’ютера я ставився зовсім інакше. До нього я тягнувся, мов качка до води.
На вершині схилу головна дорога кампусу розходилася у вигляді літери У. Ліворуч — вела до будівель, у яких, швидше за все, розташовувалися спальні. Права вела у напрямку лекційних корпусів, групи адміністративних будівель та арки, що білим сяйвом мерехтіла у темряві. Під нею пропливала річка сміття й викинутих обгорток. Директор Ардай повів їх у той прохід, старанно оминаючи сміття, а Джордан притримував його за лікоть. Музика — тепер Бет Мідлер співала про «Вітер під моїми крилами» — йшла з-за арки, і Клай побачив, що серед кісток і порожніх пакетиків з-під чіпсів валяються компакт-диски. У нього з’явилося якесь неприємне передчуття.
— Гм, сер? Пане директоре? Може, нам варто просто...
— З нами все буде гаразд, — запевнив його Директор. — Ти грався у музичні стільці, коли був дитиною? Авжеж, грався. Так от, поки музика грає, нам нема про що турбуватися. Ми глянемо одним оком, а тоді підемо до Читем-лоджу. Це резиденція директора. Менш ніж у двохстах ярдах від Тонні-філду. Запевняю вас.
Клай подивився на Тома, а той у відповідь знизав плечима. Аліса кивнула.
Джордан випадково глянув на них (досить занепокоєно) і став свідком цього колегіального перегуку.
— Ви повинні це побачити, — сказав він їм. — Директор має рацію. Поки не побачите, не зрозумієте.
— Що побачимо, Джордане? — запитала Аліса.
Але Джордан тільки подивився на неї — великими юними очима з темряви.
— Почекайте, — сказав він.
13
— А хай йому грець! — вирвалося у Клая. У голові ці слова звучали як голосний зойк, викликаний здивуванням та страхом — може, з дещицею гніву, — але назовні вийшло щось більш схоже на п’яне скиглення. Частково це могло зумовити те, що в такій близькості музика гриміла майже так само гучно, як і на тому давно минулому концерті „AC/DC” (хоча Дебі Бун з її солоденьким школярським виконанням пісні «Ти світло мого життя» навіть на повній гучності не витримувала порівняння з «Дзвонами пекла»), але в основному це по-справжньому шокувало. Він гадав, що після Імпульсу та їхньої втечі з Бостона готовий до всього. Виявилося, що помилявся.
Клаю здавалося, що такі приватні середні школи, як ця, не опускалися до чогось настільки плебейського (і такого касового) як футбол, але вочевидь тут він відігравав велику роль. Трибуни, що височіли по обидва боки стадіону Тонні-філд, виглядали так, наче могли вмістити тисячу вболівальників, і були прикрашені транспарантом, який тільки зараз мав не найкращий вигляд через дощову погоду, що трималася останніми днями. На дальньому кінці поля стояло майстерно зроблене табло, по якому вгорі бігли великі літери. У темряві Клай не міг розібрати, що там написано, хоча цілком можливо, йому б це не вдалося навіть удень. Світла було досить, щоби побачити сам стадіон, і лише це мало значення.
Кожен дюйм трави був зайнятий мобілоїдами. Вони лежали на спинах, як сардини у банці, нога до ноги, стегно до стегна, плече до плеча. Усі обличчя втупилися у чорне передсвітанкове небо.
— О Господи Ісусе, — видушив із себе Том. Одним кулаком він затискав собі рота.
— Підхопіть дівчину! — вигукнув Директор. — Вона зараз зомліє!
— Ні... зі мною все гаразд, — сказала Аліса, та коли Клай обійняв її однією рукою, вона повисла на ньому, часто дихаючи. Її очі були розплющені, але як у наркомана: вона дивилася в одну точку.
— Вони й під сидіннями на трибунах, — повідомив Джордан. Він говорив з удаваним спокоєм, але Клай цьому ані на йоту не повірив. То був голос хлопчика, який переконує своїх друзів, буцімто йому зовсім не гидко дивитися на личинок мух, що кубляться в очах дохлого кота... а потім перехиляється і вибльовує свій сніданок. — Я і Директор думаємо, що туди вони кладуть поранених, яким уже нічим не зарадиш.
— Ми з Директором, Джордане.
— Вибачте, сер.
Дебі Бун досягла поетичного катарсису і замовкла. Настала пауза, а потім «Композитори шампанського» і Лоуренс Вельк знову почали виконувати «Прогулянку слоненяти». «Для Доджа тоді теж були непогані часи», — подумав Клай.
— Скільки стереосистем вони зібрали докупи? — запитав він у Директора Ардая. — І як вони це зробили? Вони ж не мають мізків, заради всього святого, це зомбі! — Йому спала на думку жахлива ідея — нелогічна і водночас переконлива. — Це ви зробили? Щоб утихомирити їх чи... не знаю...
— Він цього не робив, — сказала Аліса тихим голосом зі свого безпечного сховку в обіймах Клая.
— Ні, обидва ваші припущення неправильні, — сказав йому Директор.
— Обидва? Я не...
— Мабуть, вони затяті меломани, — задумливо промимрив Том, — бо взагалі-то не люблять заходити всередину будинків. Але ж компакт-диски там, правильно?
— Не кажучи вже про стереосистеми, — додав Клай.
— Зараз немає часу пояснювати. Небо вже починає світлішати, і... розкажи їм, Джордане.
Джордан слухняно відповів, як учень, що повторює урок, якого не розуміє.
— Справжні вампіри мусять заховатися до того, як проспіває півень, сер.
— Правильно, перш ніж заспіває півень. Поки що просто спостерігайте. Це все, що від вас вимагається. Ви ж не знали, що є такі місця, чи не так?
— Аліса знала, — озвався Клай.
Вони дивилися. Ніч справді почала здавати свої позиції, тож Клай зрозумів, що очі на всіх тих обличчях розплющені. Він був цілком певен того, що вони не бачили, а просто були... розплющені.
«Тут відбувається щось погане, — подумав він. — Збирання у зграї було тільки початком».
Дивитися на вкладені у штабелі тіла та байдужі обличчя-маски (здебільшого білі, адже це Нова Англія, врешті-решт) було теж страшно, але безтямні очі, здійняті до неба, сповнили його невимовним жахом. Десь неподалік заспівала перша вранішня пташка. Це був не півень, але Директор все одно здригнувся і похитнувся. Цього разу його підтримав Том.
— Ходімо, — сказав їм Директор. — До Читем-лоджу недалеко, але ми мусимо рушати. Від сирості мої ноги як дерев’яні. Тримай мене за лікоть, Джордане.
Аліса вивільнилася з обіймів Клая і підійшла до старого з іншого боку. Його посмішка швидше свідчила про незгоду, і він заперечливо похитав головою.
— Про мене подбає Джордан. Зараз ми дбаємо один про одного — правда, Джордане?
— Так, сер.
— Джордане? — звернувся до хлопчика Том. Вони наближалися до великого і досить претензійного особняка у стилі Тюдорів. Клай припустив, що це і є Читем-лодж.
— Так, сер?
— Я не зміг прочитати напис над табло. Що на ньому було написано?
— ЛАСКАВО ПРОСИМО НА ЗУСТРІЧ ВИПУСКНИКІВ! — Джордан хотів було посміхнутися, а тоді згадав, що цього року не буде ніякої зустрічі випускників — транспарант на трибунах вже почав вицвітати — і його обличчя згасло. Якби не втома, він міг би опанувати себе, але було дуже пізно, майже світанок, тож на шляху до резиденції Директора останній студент Академії Ґейтена, який досі не зняв з себе бордово-сірий одяг, гірко розридався.
***
О десятій годині того вітряного осіннього вечора, у сяйві місяця, що убував і залишався в останній чверті, Клай і Том стояли в ніші для оркестру в тій частині футбольного поля, яка належала господарям. Просто перед ними був бетонний бар’єр врівень із поясом, що з боку поля був обкладений амортизаційним шаром. З їхнього боку стояло кілька іржавих нотних пюпітрів, а землю вкривав шар сміття, який доходив до кісточок: вітром сюди понаносило порваних пакетів і клаптів паперу, де вони й залишилися лежати. Над ними позаду, біля турнікетів, по обидва боки від високої фігури Директора, який спирався на тонку палицю, стояли Аліса та Джордан. Над полем підсиленими хвилями смішної величі перекочувався голос Дебі Бун. Зазвичай її змінювала Лі Енн Вомек із піснею «Сподіваюся, ти танцюєш», а тоді повертався Лоуренс Вельк і його «Композитори шампанського», але сьогодні, схоже, все було інакше.
Вітер посилювався. Він поширював сморід від гниття трупів, викинутих у болото за будівлею спортзалу, та аромати бруду й поту, що йшли від живих, скупчених на полі по той бік ніші для оркестру. «Якщо їх можна назвати живими», — подумав Клай і всміхнувся про себе слабкою й гіркою посмішкою. Раціональне обґрунтування було великою забавою людства, можливо, навіть найбільшою, але сьогодні він не обманюватиме себе: звичайно, вони називали це життям. Якими б вони не були й на що б не перетворювалися, вони називали це життям так само, як і він.
— Чого ти чекаєш? — пробурмотів Том.
— Нічого, — у відповідь прошепотів Клай. — Просто... нічого.
З кобури, яку Аліса знайшла у підвалі Нікерсонів, він витяг старомодний кольт Бет Нікерсон сорок п’ятого калібру, у якому тепер знову був повний магазин. Аліса пропонувала йому автомат, який, до речі, вони так і не випробували, але він відмовився, пояснивши це тим, що коли пістолет не впорається, то, мабуть, вже жодна інша зброя не допоможе.
— Не розумію, чому ти відмовляєшся від автомата — адже він видає тридцять-сорок куль на секунду, — сказала вона. — Та ті цистерни можна просто на решето перетворити.
Він погодився з тим, що такий варіант можливий, але нагадав Алісі, що, по суті, сьогодні ввечері їм потрібно не знищити, а просто підпалити цистерні. А потім пояснив, чому закон так суворо карає за використання набоїв, які Арні Нікерсон роздобув для кольта своєї дружини. Колись такі кулі називали дум-дум.
— Гаразд, але якщо це не допоможе, ти можеш перепросити сера Швидкого, — не здавалася Аліса. — Якщо тільки ті хлопці й дівчата, ну ти розумієш... — Слово «нападуть» не прозвучало, але пальцями руки, вільної від кросівки, вона зробила кілька маленьких кроків. — Тоді беріть ноги в руки.
Вітер відірвав од табло обтріпану стрічку вітального транспаранта, і вона замайоріла, виконуючи якийсь танок над тілами, що лежали впритул одне до одного. Довкола поля, наче плаваючи у темряві, червоніли очі стереосистем, і всі, крім однієї, грали без компакт-дисків. Транспарант зачепився за бампер однієї з цистерн із пропаном, потріпотів на вітрі кілька секунд, а тоді відірвався і полетів у ніч. Цистерни стояли, дотикаючись бортами, посередині поля, вивищуючись над масою ущільнених фігур, як моторошна пласка гора з металу. Мобілоїди спали під ними. Вони полягали так близько навколо цистерн, що деяких притисло до коліс. Клай знову подумав про мандрівних голубів, яких мисливці у дев’ятнадцятому столітті вбивали палками, коли ті сиділи на землі. До початку двадцятого століття цей вид повністю винищили... але, звісно, це були лише птахи, з маленькими пташиними мізками, не здатними на перезавантаження.
— Клай, — пошепки звернувся до нього Том. — Ти впевнений, що хочеш через це пройти?
— Ні, — відповів Клай. Тепер, залишившись із проблемою віч-на-віч, він розумів, що надто багато питань залишається без відповіді. Що вони робитимуть, якщо все піде не так, як їм потрібно, — це тільки одне з них. Друге питання — як бути, коли їм все вдасться. Бо мандрівні голуби не могли помститися. А от ці істоти... — Але я це зроблю.
— Тоді до справи, — сказав Том. — Бо, крім усього іншого, «Ти світло мого життя» — це те, від чого навіть чорти у пеклі бісяться особливо сильно.
Клай підняв кольт сорок п’ятого калібру, міцно стиснув праве зап’ястя лівою рукою і націлився на цистерну, що стояла ліворуч. Він збирався двічі вистрілити у ліву й двічі — у праву цистерни. Тоді, у разі чого, залишалося б іще по одній кулі на кожну вантажівку. А якби й цього виявилося не досить, він пустив би в хід автомат, який Аліса величала виключно «сер Швидкий».
— Якщо вибухне, пригнися, — сказав він Тому.
— Не хвилюйся. — В очікуванні можливих наслідків обличчя Тома перекосилося у гримасі.
Дебі Бун урочисто провадила свою пісню до великого фіналу. Зненацька Клай подумав, що мусить за будь-яку ціну випередити її. «Якщо промажеш із такої відстані, ти козел», — подумав він і натиснув на гачок.
У нього не було шансу зробити другий постріл, але це й не знадобилося. Прямо посеред борту цистерни розцвіла червоногаряча квітка, й у її світлі він побачив глибоку вм’ятину на металевій поверхні, що раніше була гладенькою. А всередині з кожною секундою розросталося пекло. Змінивши свій колір із червоногарячого на помаранчево-білий, квітка перетворилася на ріку.
— На землю! — закричав Клай і штовхнув Тома у плече. Він упав, прикривши своїм тілом коротуна, саме в той момент, коли замість темної ночі настав сліпучий полудень у пустелі. Слідом за оглушливим ревінням пролунало таке «БА-БАХ», що Клай відчув це кожною кісткою свого тіла. Над головою пролітали уламки. Йому здалося, що Том закричав, але певності не було, тому що знову пролунав той оглушливий грім. І повітря зненацька стало гарячим-прегарячим, розпеченим.
Він ухопив Тома за барки і потяг його до бетонного пандуса, що вів до турнікетів, примружившись, ледь не заплющивши очі, аби вберегтися від сліпучого спалаху пожежі, що вирувала посеред футбольного поля. На запасні трибуни праворуч впало щось величезне. Блок двигуна, подумав він, абсолютно переконаний, що оплавлені металеві уламки під ногами не так давно були нотними пюпітрами Академії Ґейтена.
Том лементував, його окуляри з’їхали набік, але він стояв на ногах і здавався цілим та неушкодженим. Мов утікачі з Гомори, вони рвонули вгору пандусом. Попереду Клай бачив свою й Томову тіні, довгі й тонкі, схожі на триніжок, і усвідомив, що навколо щось постійно падає: руки, ноги, уламок бампера, голова жінки з присмаленим волоссям. Позаду них вдруге — а може, й утретє — пролунало громове «БАХ!», і цього разу Клай сам не стримав крику. Ноги підломилися, і він незграбно гепнувся на землю. Здавалося, ніби увесь світ квапливо розкладав страшенне багаття з дивовижним полум’ям, а світло ставало нестерпним: він почувався так, наче потрапив на знімальний майданчик самого Господа Бога.
«Ми не знали, що робимо, — подумав Клай, дивлячись на кульку жувальної гумки, зім’яту коробочку з-під м’ятних пастилок, синю кепку з написом «Пепсі-кола». — Ні чорта ми не знали, а тепер розплатимося за це своїми довбаними життями».
— Вставай! — Мабуть, Том кричав, але його голос здавався віддаленим на цілу милю. Він відчув, як тендітні руки Тома з довгими пальцями тягнуть його за руку. А потім звідкись взялася Аліса і схопила його за другу руку. У яскравому світлі полум’я вона просто сяяла. Він побачив, що кросівка, прив’язана до зап’ястя, шалено підскакує на своєму шнурку. Алісу, забризкану кров’ю, вкривали клаптики матерії й шматки плоті, з якої йшов дим.
Клай зіп’явся на лікті, потім встав на одне коліно, а Аліса щосили тягнула його вгору. За їхніми спинами, немов дракон, ревів пропан. Аж ось з’явився і Джордан, за яким, майже не відстаючи, шкутильгав Директор. Обличчя старого почервоніло, піт струмками збігав по кожній зморшці.
— Ні, Джордане, ні, просто забери його з дороги! — заволав Том, і Джордан потягнув Директора вбік, безжально схопивши старого за пояс, коли той похитнувся. До ніг Аліси впав палаючий торс із сережкою в пупі, й вона копнула його ногою, щоб скинути з пандуса. «П’ять років футболу» — згадав її слова Клай. Палаючий шматок сорочки упав на Алісину потилицю, але Клай встиг скинути його, поки її волосся не зайнялося.
Коли вони вже зійшли пандусом угору, на останній ряд резервних місць на трибунах звалилося палаюче колесо цистерни з напівзрізаним уламком осі. Якби воно перегородило їм шлях, то вони б підсмажилися — принаймні Директор точно б згорів. Тож їм вдалося прослизнути, затамувавши подих, щоб смерч маслянистого диму не потрапив у легені. За мить вони невпевненою ходою вже проминули турнікети: Джордан із Клаєм буквально несли на собі старого, підтримуючи його з боків. Клаєві двічі зацідило у вухо набалдашником палиці Директора, але за тридцять секунд після того, як вони проминули колесо, вся четвірка вже стояла під Аркою Тонні, озираючись на величезний стовп диму, що здіймався над трибунами й центральною ложею для преси. На всіх обличчях застиг однаковий вираз приголомшливої невіри.
Палаюча ганчірка, на яку перетворився вітальний транспарант, плавно спустилася на тротуар поряд із головною квитковою касою, викинула кілька іскор і згасла.
— Ти знав, що таке буде? — спитав Том. Довкола очей шкіра його обличчя залишалася білою, а лоб та щоки почервоніли. Вуса наполовину обпалені. Клай чув його голос, але він звучав наче на віддалі. Зараз всі звуки були такими. Вуха наче були напхані ватою чи прикриті навушниками, які, поза сумнівом, надягала Бет Нікерсон (на вимогу чоловіка), коли їздила з Арні до їхнього улюбленого тиру. Там вони, мабуть, стріляли по мішенях, причепивши до поясів з одного боку мобільні телефони, з другого — пейджери.
— Ти це знав? — Том спробував труснути його, але вхопився за поділ сорочки і, недовго думаючи, відірвав од неї цілий шмат, згори донизу.
— Чорт, ні, ти що, здурів? — Голос Клая звучав не просто грубо, не просто різко — він був якийсь тріскучий. — Гадаєш, я б стояв там з револьвером, якби знав? Якби не бетонний бар’єр, нас порозривало б навпіл. Або ми випарувалися б.
Як це не дивно, але Том вичавив із себе усмішку.
— Я порвав твою сорочку, Бетмене.
Клаю раптом захотілося знести йому голову. Або обійняти й розцілувати за те, що він і досі живий.
— Я хочу повернутися в Читем-лодж, — сказав Джордан. У його голосі явно бринів страх.
— Авжеж, давайте відійдемо на безпечну відстань, — погодився Директор. Не відводячи зачарованого погляду від пекельного полум’я, що бушувало над Аркою та трибунами, він тремтів, як у лихоманці. — Слава Богу, вітер дме в напрямку Академічного схилу.
— Ви можете йти, сер? — спитав Том.
— Так, дякую. Якщо Джордан мені допоможе, то я точно зможу дійти до Читем-лоджу.
— Їм кінець, — сказала Аліса, неуважно стираючи з обличчя бризки закипілої крові, та на шкірі залишалися плями крові. Такі очі, як у неї зараз, Клай бачив тільки на кількох фотографіях і ще в натхненних коміксах 1950—1960-х років. Тоді він був лише школярем, але одного разу потрапив на конференцію карикатуристів і слухав, як Воллес Вуд розповідає про свої спроби намалювати так звані «очі паніки». Зараз Клай бачив цей вираз у очах п’ятнадцятирічної школярки з передмістя.
— Алісо, ходімо, — покликав він. — Нам треба повернутися у Читем-лодж і збирати манатки. Звідси треба тікати. — Щойно ці слова злетіли з його вуст, Клаю довелося повторити їх, аби почути, чи є в них хоч крихта правди. Вдруге вони прозвучали для нього не просто як істина, а ще і як прояв страху.
Але Аліса могла їх і не почути. Вона святкувала тріумф. Радість її переповнювала. Її вже нудило від цього тріумфу, наче дитину, що в Геловін на шляху додому з’їла забагато цукерок. У її зіницях танцювали язики полум’я.
— У такому пеклі ніхто не зміг би вижити.
Том ухопив Клая за руку. Стало боляче, як від сонячного опіку.
— Що з тобою таке?
— Думаю, ми припустилися помилки, — сказав Клай.
— Відчуваєш те саме, що й на заправній станції? — спитав його Том. Очі гостро дивилися з-за перехняблених окулярів. — Коли чоловік і жінка чубилися через кляті «Твін...»
— Ні, просто я думаю, що ми помилилися, — перебив Клай. Насправді все було значно серйозніше. Він точно знав, що вони припустилися помилки. — Ходімо. Нам треба піти сьогодні вночі.
— Добре, як скажеш, — знизав плечима Том. — Ходімо, Алісо.
Вона трохи пройшла з ними доріжкою, яка вела до Читем-лоджу, де на підвіконні великого вікна вітальні світилося двійко ліхтарів, а тоді повернулася, аби ще раз подивитися на те, що діється. На полі вже палала ложа для преси, загорілися й трибуни. Зорі зникли, навіть місяць був лише привидом, що в несамовитому ритмі танцював джигу в спекотній імлі над нещадним струменем газу.
— Вони мертві, їх нема, підрум’янилися, — сказала Аліса. — Гори-гори яс...
Раптом повітря розірвав крик, тільки цього разу він ішов не з Ґлен-фолз і не з Літлтона, розташованих за десять миль звідти. Він пролунав прямо за їхніми спинами. І нічого химерного чи нереального в цьому крику не було. Тільки агонія, мука єдиної істоти — істоти розумної (Клай був упевнений у цьому), що прокинулася з глибокого сну і побачила, що горить живцем.
Аліса пронизливо скрикнула й затулила вуха руками. У її нажаханих очах сяяли відблиски полум’я.
— Давайте все скасуємо! — вигукнув Джордан, ухопивши Директора за руку. — Сер, ми мусимо все повернути назад!
— Запізно, Джордане, — сказав Ардай.
|
